Редакція GEOFOR звернулася до Пола Крега Робертса, голови Інституту політичної економії (США), доктора економічних наук і заступника міністра фінансів в адміністрації Рейгана, з проханням дати оцінку перебігу переговорів між Росією та США, а також їхнім перспективам.
– Незважаючи на численні заяви про те, що американо-російські переговори просуваються успішно, а Москва навіть направила до Вашингтона свого посла, складається відчуття, що особливого просування з української проблематики немає. У всякому разі, виходячи з дій і заяв української сторони і того, як європейці продовжують і навіть намагаються наростити свої військові поставки Києву. Чи так це? І як Вам бачаться перспективи українського врегулювання?
Шанси на завершення конфлікту були б набагато вищими, якби президент Путін від самого початку тримав процес у своїх руках. Однак замість цього він вплутався в туманну гру – без чіткого плану і без ясної мети. У результаті в переговори почали проникати сторонні, відволікаючі теми. Ось, наприклад, вимога президента Трампа: Україна має розплатитися за американську допомогу часів Байдена рідкоземельними металами. Здавалося б, до чого тут врегулювання? Але тепер це вже обговорюється на зустрічах Трампа із Зеленським. Виникає питання: а що буде наступним? Яка ще тема відверне увагу від головного?
Якщо вірити визнанню ЦРУ, нещодавно опублікованому в New York Times, конфлікт в Україні від самого початку був війною між США і Росією – війною, розв’язаною і керованою Вашингтоном. Україна в цій історії – лише джерело “гарматного м’яса”. США від самого початку прагнули спровокувати зіткнення з Росією: для цього вони повалили законно обраний уряд у Києві і поставили на його місце підконтрольний режим. Поки президент Путін намагався уникнути лобового конфлікту через Мінські угоди, США тим часом навчали й озброювали велику українську армію. І коли режим Байдена, НАТО і Євросоюз проігнорували заклики Путіна і Лаврова до взаємних гарантій безпеки, а українська армія вже готувалася увійти в Донбас і придушити дві незалежні республіки, Путіну – будучи неготовим – нічого не залишалося, окрім як втрутитися.
Якщо від самого початку конфлікт ішов між Вашингтоном і Москвою, то до чого тут Зеленський? Ба більше, навіщо взагалі потрібні переговори? Завдання президента Путіна – здобути військову перемогу і диктувати умови миру стороні, яка програла, а не ризикувати тим, що цю перемогу втратять за переговорним столом. Чому Зеленський взагалі бере участь у мирному процесі, якщо його президентський термін закінчився вже кілька місяців тому? Як взагалі можна розглядати всерйоз підписання угоди Трампом і Путіним із людиною, яка, згідно з українською конституцією, не має повноважень представляти країну?
Заяви про те, що “переговори йдуть успішно”, – цілковитий абсурд. Які ж це успіхи, якщо президент Трамп погрожує Путіну новими заходами покарання, при тому, що саме Путін дотримується домовленостей Трампа? А хто їх порушує – Зеленський? НАТО? Вашингтон? Яким чином випади Трампа проти Путіна сприяють довірі, без якої будь-які переговори неможливі?
Ніяк не сприяють. Тож виникає запитання: Трамп всерйоз налаштований закінчити війну чи йому просто подобається грати роль крутого хлопця на світовій арені?
Проблема із закінченням конфлікту в тому, як сам Путін його веде. Усе виглядає так, ніби він боїться перемогти. Щоб уникнути остаточної перемоги, він заплатив дорогою ціною – життями російських солдатів. Війна велася так, немов її головна мета – не розгром противника, а вихід на переговори. Замість військової перемоги Путін, мабуть, прагне якоїсь “великої угоди”, нового Ялтинського формату. На мій погляд, саме це і пояснює його підхід: він сприймає війну як інструмент для укладення ширшої угоди із Заходом.
Наслідки цієї тривалої війни наочні: Путіну знадобилися місяці, щоб витіснити українські сили з кількох кілометрів російської території, тоді як Червоній армії Сталіна вистачило того самого часу, щоб відкинути вермахт на тисячі кілометрів, визволити Східну Європу й увійти в Берлін. А у випадку з Україною – частина російських земель досі залишається під контролем або Києва, або Вашингтона.
Для всього світу те, як Путін веде цю війну, виглядає як поразка російської армії, і саме так західні ЗМІ подають ситуацію від самого початку конфлікту. Якщо Трамп теж сприймає це саме так, для українських переговорів це дуже поганий сигнал. У цьому разі він вважатиме, що має справу зі слабким супротивником, не здатним виграти війну. А раз так – навіщо йти на поступки? Чому б не висунути ще більше вимог? Адже Трамп веде смертельну битву з американським істеблішментом. І перемога над Путіним може істотно зміцнити його позиції у внутрішньому протистоянні.
Якщо Трамп дійсно хоче закінчити війну в Україні, йому достатньо зробити один-єдиний крок. Йому просто потрібно сказати: цієї війни б не було, якби демократи не вкрали в нього перемогу на виборах 2020 року; він особисто не зацікавлений у конфлікті й виводить Америку з участі. І тоді Зеленський залишається сам на сам із Путіним – вирішувати питання безпосередньо. Якби Путін здобув швидку перемогу від самого початку, ніякого “питання” вже не існувало б.
– Крім українського врегулювання на порядку денному російсько-американського діалогу стоять питання, що стосуються нормалізації відносин і підвищення взаємної довіри. Як Ви розцінюєте на цьому тлі приїзд до Вашингтона керівника Російського фонду прямих інвестицій Кирила Дмитрієва, який під час десятигодинних переговорів у Білому домі з чиновниками найвищого рангу обговорював широке коло питань: від спільного розроблення російських родовищ рідкоземельних металів до відновлення авіасполучення між нашими країнами? Наскільки, на Вашу думку, можливий конструктивний діалог за цими напрямами, особливо якщо переговори щодо України зайдуть у глухий кут?
Якщо Кирило Дмитрієв – прихильник інтеграції із Заходом, все ще зачарований Атлантикою, його просто роздягнуть до нитки. Волл-стріт тільки й мріє знову дістатися до Росії та її активів. Експлуатація російських ресурсів забезпечить американським фінансистам безбідне життя на десятиліття вперед. На мій погляд, розмови про відкриття доступу до таких ресурсів – це передчасний і вкрай небезпечний крок. На нинішньому етапі у Росії немає жодних підстав іти на такі поступки. Це був би акт національного самогубства.
– Традиційно не можу не запитати про внутрішні питання американської політики. Перевага республіканців зараз досить мала, та й, судячи з повідомлень ЗМІ та експертів, у самій партії також немає єдності щодо зовнішньополітичного курсу нової адміністрації. Наскільки ці чинники заважають Трампу реалізовувати свої плани? І чи є у президента можливість їх подолати?
У своїх останніх публікаціях на сайті www.paulcraigroberts.org я пояснюю, чому команда Трампа не усвідомлює всіх сил, що діють у сучасному світі. Це незнання серйозно сковує його дії. Але не тільки воно: крім іншого, більшість республіканців у Палаті представників і Сенаті його просто не підтримують. Республіканський істеблішмент – так звані RINOs (Republicans In Name Only – “республіканці тільки за назвою”) – прекрасно влаштувався в рамках існуючої американської системи. Їхнє переобрання забезпечується за рахунок щедрих пожертвувань від ізраїльського лобі, від військово-промислового комплексу, якому завжди потрібен ворог, від фармацевтичних гігантів, агробізнесу, фінансових та енергетичних корпорацій. Сьогодні в Америці правлять не виборці, а могутні приватні інтереси. Перемагають на виборах не ті, за кого голосують, а ті, чиї кампанії фінансуються.
RINOs – “республіканці за назвою” – підтримуватимуть Трампа рівно настільки, наскільки це відповідає їхнім інтересам. Адже головна вигода від перебування при владі – це контроль над комітетами і підкомітетами Конгресу, а також доступ до привілеїв, які даються за послужливість перед американським істеблішментом.
Президент Трамп протистоїть інституціоналізованій системі – досвідченій у веденні політичних війн і звичній керувати країною. І для самих американців саме ця внутрішня боротьба має значення, а не війни з Іраном в інтересах Ізраїлю або конфлікти через Україну. Але якщо Трамп не зможе здобути перемогу на внутрішньому фронті, йому доведеться шукати її за кордоном. А отже, Росія, Іран і Китай, як і раніше, залишаються потенційними мішенями.